Стиль одягу киянок крізь призму Музею історії моди
Фото: "ТиКиїв"
Перенестися на декілька століть назад можна у столичному ТЦ Gorodok Gallery. До міжнародного Дня музеїв ми завітали до Музею історії моди Марини Іванової. Тут зібрана колекція унікальних костюмів, що створювалися з 1770 року.
У Музеї історії моди Марини Іванової можна побачити унікальну колекцію костюмів, що налічує понад 350 експонатів. Цю колекцію родина Іванової збирала понад 35 років. Тож і не дивно, що музей був занесений до Книги рекордів Гіннеса України — він налічує найбільшу колекцію світських костюмів у нашій країні.
Тут представлені різні плаття — від бальних до суконь для прогулянок. Також можна побачити вечірні плаття відомих київських салонів, корсети та пеньюари. Також є і дитячий куточок, де зібрані старовинні іграшки та ляльки. А ще експонується дитячий одяг — це найбільш унікальні експонати, адже їх досить складно було зберегти до наших днів.
Кожен експонат супроводжується описом про матеріал, з якого виготовлено вбрання, а також про події, на які його можна було вдягнути. Крім власне одягу в музеї також експонуються різноманітні аксесуари — перуки, взуття, домашній декор та сумочки.
Про стиль столичних панянок ми поговорили із засновницею Музею історії моди Мариною Івановою.
Як формувалася мода у 18-19 століттях?
У Києві у двох пасажах можна було придбати вбрання французьких і англійських дизайнерів, адже жіноча мода була широко представлена у Парижі, а осередком чоловічої був Лондон. Варто зазначити, що у ті часи заможні кияни багато подорожували. Вони купували порцелянові ляльки та посуд у Німеччині або бісерні сумки та прикраси у Чехії. У Лондоні — кашемірові шалі, а у Франції — ситцеві набивні плаття, мереживну білизну й корсети.
Ті, хто не міг купити речі в ательє, шили їх удома, вишивали, плели мережива. Тоді жінки уміли багато, їх навчали цього у школі: як шити, як одягати дітей, як прасувати сорочку, прати та крохмалити білизну. Жінки у 19-20 столітті не виходили з дому, поки повністю не приведуть "свій туалет" до ладу — зав'яжуть стрічку під підборіддям, надягнуть пальчатки. За етикетом жінка мала переодягатися по 5-6 разів на день.
Не можна було з'явитися, приміром, на чаюванні не в чайній сукні. Чи навпаки — у чайному платті вирушити кудись на бал. Для опери вдягали сукні з тафти, щільного бархату, для балу — вбрання з легкої тканини — шифону, маркізету. Саме вони під час танцю могли створювати шлейф чи красиву хвилю. Були й ділові образи, наприклад, для навчання чи відвідування держзакладу.
Жертви моди чи високий статус у суспільстві?
Жінки і чоловіки виписували журнали і, безумовно, цікавилися модою. Щоб належати до заможного суспільства, обов'язково потрібно було модно вбиратися. Задля статусу кияни також мали одягатися за сезоном, тож столичні міщани уважно стежили за модою. А пляма на вбранні у людному місці прирівнювалася до катастрофи.
Однак часто жінки носили турнюри з дуже незручними подушечками, а сукні обтяжувалися хвостами, які потрібно було правильно носити та правильно сидіти з ними. Чому на всіх старовинних фото панянки так гордо сидять? Тому що ці планки на корсетах, інколи дерев'яні (до 5 см) просто не давали жінкам можливості нормально сісти.
Як часто вдавалося оновлювати гардероб?
Тоді мода не змінювалась стрімко, як зараз, особливо на сукні. Наприклад, криноліни та турнюри носили близько 20 років. Виняток — мода на капелюхи. Вона могла змінюватися двічі, а то й тричі на місяць. А за рік вона могла змінюватися до 30 разів! Жінки, безумовно, розорювали своїх чоловіків на модні сукенки. Приміром, кінь чи корова коштували приблизно 5 рублів, а гарні, якісні сукні могли коштувати рублів 60-70.
А капелюхи доходили по вартості до 30-40 рублів. Спортивне взуття коштувало 1 рубль 20 копійок — 1 рубль 50 копійок. А за декороване взуття можна було віддати 7-8 рублів. Але в чоловіків не було вибору, адже вигляд дружини та реакція людей на її одяг були маркером статусу чоловіка у суспільстві. Тому вони здебільшого витрачали великі на той час кошти на одяг для своєї дружини. Натомість жінки намагались відповідати високому статусу: прикрашали себе пір'ям, стразами, вишивкою, бахромою.
Де вдягалися кияни у післяреволюційні часи та за СРСР?
Після революції стало складніше. Змінилася мода. Замість капелюшків закликали носити хустки, панчохи, прості спідниці. Говорили, що дітям не треба гратися якимись закордонними ляльками, вони можуть і мають бавитися простими пупсиками у простому одязі. І жінки також перейшли на простий одяг. Дійсно, після революції, коли багатьох забрали на фабрики та заводи, а служниці пішли шукати кращого життя, то багатьом жінкам, навіть з вищого світу, довелося дбати про себе самим. Шукати роботу, опановувати нові професії. Волосся доводилося обрізати, бо нікому було за ним доглядати, капелюшки стали простішими, пальто та спідниці коротшими.
В часи СРСР, особливо після війни, у людей не вистачало грошей навіть на звичайну білизну, не кажучи вже про сукні. Тканин не вистачало. Всі заводи тканин почали виготовляти тканини для військових наметів, а після війни це все мали перебудувати. Люди жили у підвалах, у землянках. І тоді вони носили тілогрійки, якісь воєнні штани. Доношували за чоловіками військову форму. Перешивали з кітелів собі жакети чи піджаки. Мали, приміром, одну сукню, два шарфи і три комірці, які щодня змінювали. А чоловікам здавалося, нібито жінка щодня вдягає нову сукню. Через такий дефіцит речі дуже берегли.
Про столичні магазини
У столиці тоді користувався популярністю Малий пасаж, який називався "Норма". Там можна було знайти циліндри і дорогі капелюхи, а також велику кількість відомих ательє, що закликали одягатися у них. А пізніше, у 1930-х роках, в Києві вже побудували ЦУМ.
Саме туди привезли багато відомих марок, але славився він не тільки через це. А й завдяки тому, що саме там можна було знайти саме тканини, що виготовлялися на наших заводах.
На Подолі у дореволюційні часи було ательє, яке дуже прославляти його кравці. Про них навіть писали, що вони навчалися у Франції, але, приміром, якась модистка "мадам Мері" цілком могла бути звичайною киянкою. В районі Прорізної на Преображенській до 1930-х років була відома фабрика, де виготовляли шкіряні, лайкові жіночі пальчатки.
Про розвиток Дому моди у Києві
На вулиці Артема (нині вулиця Січових Стрільців) у нас був відомий Дім моди. Там кожного сезону виставляли нові моделі, за якими вже інші магазини відшивали масову моду. Але моделі одягу там розробляли конструктори, дизайнери залежно від того, що випускала наша промисловість. Але при цьому проводились також і покази, завдяки яким з ними укладали угоди інші магазини. По всій Україні закупали одяг з виставок і торгували цим одягом.
Як формується колекція музею історії моди
Сукні чи предмети побуту я купую як в Україні, так і за кордоном. Їжджу по всьому світу, купую ці речі і привожу їх сюди. У багатьох країнах, у тій же Америці, де не було таких страшних воєн, люди мали змогу зберігати такі речі. У Франції я, приміром, придбала атласний костюм, а ще тут представлена сукня 1810 року, що колись належала Барбарі Стрейзанд.
Зауважу, що за одну поїздку можна привезти одну-дві речі. Там залишається все менше подібних екземплярів.
Про реставрацію експонатів
Я реставрую ці речі разом зі своїми помічниками. У нас є люди, які вміють прати та крохмалити такі сукні. Є ті, хто може вишити перлами та бісером. У нас є реставратори одягу, парасольок, капелюшків. Ми шукаємо багато реставраторів на капелюшки, адже вони бувають і тканинними, і фетровими, і солом'яними, прикрашеними квітами, пір'ям. Таким аксесуарам потрібен особливий догляд.
Про виготовлення манекенів
Манекени я створюю власноруч. Всі жінки того часу були маленькими, тендітними, низького зросту 140-145 см. Через корсети вони мали дуже вузькі спини і навіть інші пропорції, скажімо, відстань до грудей. Тому під кожне плаття я роблю окремий манекен. На це йде місяць-півтора часу. До того ж кожен манекен має відповідати часу та моді. Манекен створюється з пап'є-маше. Сучасні манекени мають талію 60-70 см. А тогочасні — 48-50-55 см. На сучасному манекені ти його просто не застібнеш. Також у них маленькі плечі, а на сучасних манекенах вони більші.
Музей натхнення
Запрошуємо людей, які хочуть чимось допомогти музею — навіть щось випрати або підшити. Наш музей дуже нерентабельний, ми тримаємося за рахунок власних коштів — моїх і моєї родини. Ми самі виживаємо, але для мене й моєї сім'ї це величезне задоволення — займатися Музеєм історії моди.
