Пенсіонери брати Мейли з гурту Sparks вкотре винайшли попмузику
Колаж: "ТиКиїв"
Двадцяті роки 21 століття виявились особливо вдалими для надзвичайного, унікального гурту Sparks — дуету братів Рона та Рассела Мейлів, які дивом примудряються бути свіжою музичною сенсацією от уже протягом 50 років.
У 2020-му світ побачила чудова платівка A Steady Drip, Drip, Drip, а вже наступного року — одна з найкращих музичних документальних стрічок в історії "Брати Спаркс" (The Sparks Brothers) та мюзикл "Аннетт" за сценарієм і, звісно, з піснями Рона та Рассела. Стрічку зняв самобутній французький режисер Леос Каракс, а у головних ролях виблискували Адам Драйвер та Маріон Котіяр.
Цілеспрямоване і систематичне прослуховування музики Sparks знову стало справою не тільки приємною, а й певною мірою "статусною" — це означало, що людина добре розуміється на процесах, що відбувається у попкультурі саме сьогодні. І найголовніше — вміє розрізняти непересічні, варті пильної уваги та часу явища від поппродуктів з нетривалим терміном зберігання.
І таке відбувається зовсім не вперше — річ у тім, що брати Мейли завжди або випереджали час, або йшли з ним і модою лікоть у лікоть. Траплялося й так, що, власне, модні тенденції часу саме вони й диктували. Рону та Расселу були притаманні вишуканість, еклектика, зухвалість та водночас іронія і чудове почуття гумору — це був справжній постмодерністський підхід.
Перші два альбоми, записані Роном і Расселом у їхніх рідних Штатах, не мали успіху, адже гурт жодним чином не вписувався у рок-мейнстрим початку 70-х — вони не грали сексистський хард-рок, їхнє коріння явно не було блюзовим, та й у надзвичайно популярних тоді "сингерів-сонграйтерів", тобто музикантів, які вивертали свої душі під супровід акустичної гітари, брати Мейли теж не бавилися. Вони переїхали до Британії, де музичне середовище з модним глем-роком, що набирав обертів, було придатнішим для їхніх артистичних пошуків.
Платівки Sparks були справжніми аудіовиставами, позбавленими будь-яких рок-кліше: якщо вони там і були, то тільки як об'єкт для глузувань. О, Рассел і Рон це вміють! Приправляючи свої уїдливі насмішки чудовими, запаморочливими мелодіями та вишуканими аранжуваннями.
Записаний у Англії перший альбом — платівка Kimono My House 1974-го — зробив зі Sparks зірок перш за все завдяки хіту з промовистою, типовою для дуету назвою This Town Ain't Big Enough For Both Of Us ("Це місто затісне для нас обох"), тепер уже справжньої музичної класики.
На перший погляд, це ніби й був той самий хард-рок з потужними атаками гітар та ритм-секції з драматичним чи навіть театральним вокалом Рассела (привіт Фредді Мерк'юрі) — але насправді пісня являла собою унікальний, суто "спарксівський" іронічний водевіль найвищого ґатунку.
Власне, на сцені Sparks також мали незабутній вигляд: якщо Рассел з кучерявим довгим волоссям не міг ані секунди спокійно встояти на сцені, то Рон був зосередженим і геть нерухомим за своїми клавішними — ніби той бухгалтер за роботою (образ довершували знущальні вусики "щіткою", що наслідували чи то Чапліна, чи то Гітлера).
Наступні платівки Propaganda та Indiscreet також були артистично та комерційно успішними, але згодом, записуючи альбом Introducing Sparks, брати Мейли відчули, що азарт втрачено і вони грають суто за правилами, які самі й встановили. Вони зробили зовсім неочікуваний крок, на який не спромоглась би жодна зірка 70-х — навіть Девід Боуї, людина, яка добре зналася на радикальних змінах. Sparks почали співпрацю із "батьком диско", італійським саундпродюсером та композитором Джорджо Мородером.
Ідеальний поппродукт
Випущений у 1979-му році альбом No.1 in Heaven — ідеальний поппродукт, створений для цілодобових вечірок — став одним із наочних взірців для всіх попідолів майбутніх десятиліть: від Мадонни і Pet Shop Boys до теперішніх постачальників нав'язливих ритмічних мотивів, скажімо, Гаррі Стайлса чи Майлі Сайрус.
При цьому брати Мейли не втратили своєї іронії та почуття гумору, але не намагалися навмисне смішити публіку. Тож деякі не особливо зосереджені слухачі могли й не помітити величезної спарксівської дулі у кишені.
Інші дива
У наступні роки траплялися й інші дива — приміром, альбом 2002-го року Lil' Beethoven ("Маленький Бетховен"), приголомшлива робота, виконана симфонічними засобами. Тільки люди з таким бездоганним смаком, як брати Мейли, могли створити подібне природне і невульгарне поєднання симфонічної та попмузики — ненав'язливо нагадуючи аудиторії, що колись Бетховен та Моцарт теж насправді були попкомпозиторами.
У 21 столітті почало здаватися, що Sparks існували завжди. І що саме вони створили ті закони, за якими існує сучасна музика. До речі, їхнє іронічне ставлення до сучасного світу, дрібних проблем населення нашої планети та самих себе вже стало загальновживаною тенденцією попзірок.
Новий альбом The Girl Is Crying in Her Latte ("Дівчина плаче у своє лате") звучить так, ніби Рассел (74 роки) та Рон (77 років) щойно винайшли попмузику — безкомпромісний електронний саунд заголовного треку, що розпочинає альбом, привертає до себе увагу, ніби віртуозний фокус чарівника. І такі фокуси і трюки Sparks демонструють безліч разів протягом 50-хвилиного сеансу, тобто часу звучання платівки. Браво.
