Військовий досвід. Як журналістка глянцю почала працювати у ДФТГ
Фото з особистого архіву Наталії Ємеліної
Українські жінки в часи війни – це героїні, які готові на все заради захисту своєї держави, дитини та сім'ї. Вони здатні кидати виклики долі попри всі труднощі та навіть перестати займатися улюбленою справою, від якої колись горіли очі. Заради свободи й миру України.
Ми поговорили з журналісткою Наталією Ємеліною про особливості відстоювання свободи країни, коли ти жінка, цілі ДФТГ та ким треба бути, щоб допомагати країні.
Які ваші відчуття були 24 лютого та що зробили спочатку?
Відчуття були, що це ненадовго. Що ми зараз швидко їм покажемо, які міцні й незламні. Буквально за обіцяні три дні, коли точно наступить вирішальний перелом у війні.
Ви ж пам'ятаєте, що це було рефреном в новинах. А потім в нас зник зв'язок, і про ситуацію ми дізнавалися більше з реальних подій, які вирували навколо (на цей момент я була в Бучі). Але ж сталося як сталося, і перебування в окупації трішки додали уявлення про ворога. Однак впевненість у нашій незламності й беззаперечній перемозі незмінна!
Що я зробила? Повмикала всю техніку, аби наварити їжу, попрати й... заглушити гепання та звуки вибухів.
Як і чому ви вирішили піти у ДФТГ?
Спочатку я вирішила допомагати ДФТГ, а вже потім мене запросили долучитися. Ми всі маємо робити щось корисне і таким чином наближати перемогу! Це такий мій невеличкий внесок.
Розкажіть про свою діяльність у ДФТГ.
Загалом – це забезпечення безпеки певної території й громади. Окрім того, я обрала медичний напрям, отримала сертифікат бойового рятувальника. Можу ділитися знаннями, наприклад, розповідати про надання першої домедичної допомоги серед цивільних.
Які відчуття спонукають, коли ви дівчина-солдат?
Навіть не знаю, що тут відповісти. Але пам'ятаю, що коли вирушила на навчання з поводження зі зброєю до найсуворішого (за відгуками) викладача, то він був розчулений завзятістю дівчат (нас прийшло троє). Був дуже до нас терплячим, багато чому навчив і навіть трохи беріг.
Якщо ж з точки зору медичної допомоги, то найскладніший для мене момент – чоловіча вага. Але вже маю секретики, як підіймати пораненого і не злягти із зірваною спиною.
Чи вплинула ваша діяльність на особисте життя? Як взагалі відреагували друзі та родина на цей вибір?
Всі мої друзі сказали, що взагалі не здивовані моїм вибором. Десь так вони мене і сприймали. Один друг, який вже на той час вступив до лав ЗСУ, приїхав пересвідчитись, чи це в мене серйозно, і привіз броніка та різних важливих та цінних штук.
Відчуваю від друзів максимальну підтримку: кожен якось долучається і цим лише додає мотивації. Ох, скільки їм вже довелося надонатити! Щоразу мене це дуже розчулює!
Якийсь час я не говорила рідним, передбачала бурхливу реакцію. Але коли вони дізналися, то лише підтримали та пишаються мною! Ну а найближча моя рідна людина, син, також зі мною у ДФТГ, але в іншому підрозділі. Ми одночасно підписали контракт.
До чого потрібно бути готовим, якщо хочеш боронити державу? Що найлегше, а що – найважче?
До всього треба бути готовим. Неможливо спрогнозувати, які виклики перед тобою постануть завтра.
Чи могла я уявити, що замість того, аби головувати редакцією і видавати журнали, я буду вчитися обходитись зі зброєю, рити окопи та за кілька секунд визначати стан потерпілого? Звичайно, ні. Але стильні сукні без вагань змінила на камуфляж. І точно знаю: щоб там не було, ми пристосуємось, набудемо нових знань і вмінь та впораємось! Українці дуже адаптивні й круті!
Що вас найбільше вразило за час війни?
Мабуть, що найбільше вразила жорстокість ворога, його підступність. Вони чітко усвідомлюють, що наша нація дуже добра та емпатична. І нехай їм здається, що показують свою перевагу, коли забирають в дітей батьків, знущаються з безпорадних, мінують дверцята шафок, в яких зачиняють тварин. Це лише додаткове свідчення того, з ким ми маємо справу. І це тільки поглиблює фізичний рів між нами, цивілізовану відстань, усвідомлення інакшості, які ми плекатимемо ще впродовж багатьох століть. Їм не оминути спокути.
Що мотивує вас бути сильною та не зламатися?
Я не збираюся ламатися. Не знаю, чи я сильна, але точно вперта.
Ви до цього багато років працювали журналісткою. Чи не шкодуєте, що поставили кар'єру на паузу?
Я не ставила кар'єру на паузу, просто пішла з журналістики. Хоч і спершу намагалася там втриматися: писала тексти на волонтерських засадах. Та треба ж і заробляти! Моя сфера на паузі, але ж не життя!
Я працюю, пишу тексти й безмежно вдячна, що маю таку можливість під час війни. Так, в мене нова робота і я паралельно опановую купу навичок.
Напевно, ви знаєте, що добровольчі формування – на самозабезпеченні. Тож якщо не працювати, невідомо, як сплачувати рахунки, купувати щось необхідне, волонтерити й допомагати країні вистояти.
Найперше, що ви зробите після перемоги України?
Не думаю, що перемога змусить зробити щось кардинальне. Просто буде відчуття правильності того, що відбулося! Глибоке полегшення. І усвідомлення, що попереду купа роботи на відновлення.
Ми відсвяткуємо і станемо до праці. Але я мрію про море, тож, певно, після перемоги спершу настане час для відпустки!
